Про життєвий шлях

Поетичне слово не залишає байдужою жодну людину, хвилює і бентежить серця. Надія Володимирівна Семененко, про творчість якої ми сьогодні говоримо, наша перша вчителька. Пише вона давно, та останні роки здебільшого всі її поетичні твори присвячені рідній куп'янській землі. Вона називає її “мій край, моя землиця”.

 

Оце і є мій край, моя землиця:

До болю рідна, щедра і свята.

І їдуть відпочити із столиці

На куп'янські зелені болота.

 

Напишуть не одну хорошу пісню

На берегах старого Оскола.

Такою, як писав великий Вишня

Земля ця є, ще буде, і була.

 

42 роки працює у школі Надія Володимирівна. За цей час написала багато творів. У цій жінці однаково талановито поєднане вчительство і поезія. Все її життя, з дитинства і до сьогодення, відображене у її поезіях.

Вона не ставить собі за мету писати вірші. Натхнення приходить іноді раптово, і тоді вона сідає і пише.

В 1975 році, коли Надія Володимирівна закінчила Лисичанське педучилище, їй запропонували вчителювати в місті Красний Луч, що на Луганщині. Та вона хотіла працювати там, де народилася, вчити дітей на рідній батьківській землі.

А серце кликало додому,

На рідні кручі Оскола.

Не зрозуміть того нікому,

Що я інакше не могла.

 

Багато віршів покладено на музику, ці пісні співають хори. Це народний хор "Зоряниця" при Палаці Культури ливарного заводу, хор ВПУ-27, вокальні гурти клубів. Співаємо і ми у школі.

Самобутня, внутрішньонасичена культура Куп'янського краю формувалася три з половиною сторіччя. Вже початок життя невеликою східноукраїнського містечка пов'язується з діяльністю письменника Григорія Сковороди, згодом Сергєєва-Ценського, напередодні минулого та нинішнього віків - драматурга Марка Кропивницького, прозаїка Володимира Дудінцева, у п'ятдесяті роки - гумориста Остапа Вишні, а сьогодення освітлене творчим доробком Надії Володимирівни Семененко.

У листопаді 1927 року у місцевій газеті "Праця" вийшла перша "літературна сторінка" - і від цієї події можна початкувати історію Куп'янського літературного товариства, говорити про місцеву літературу, як сформоване явище культури міста і краю з її самобутністю, що спирається на особливості місцевого життя, на накопичений у даному краї культурний потенціал. Прикладом такого явища є творчість Надії Володимирівни Семененко.

Мабуть, ми занадто заклопотані нашими нинішніми негараздами, тому й не завжди помічаємо, що між нас живуть такі люди, які пройшли тривалий життєвий шляз, зберегли душу, любов до краси, святу віру в майбутнє.

В селі Новоосинове я народилась,

У Курилівській церкві ще змалку хрестилась,

А був це Великдень - неділя тоді,

Кругом розпускались гілки молоді.

 

Так написала в одному із віршів Надія Володимирівна. Народилася вона 2 травня 1956 року в селі Новоосинове Куп'янського району Харківської області. Дитинство Надійки пройшло серед мальовничої краси лісів, зелених луків. На краю села стояла батьківська оселя. Городи виходили прямо до невеликої річки Дубівки, по берегах якої росли крислаті верби та вільхові зарості.

За хатою бігла стежка прямо до Мамаєвої криниці. Старі люди вірили, що кринична вода цілюща. Ще змалку пам'ятає Надія Володимирівна, як ішли з усього села люди по криничну воду. А було і так, що весь вигін застеляли білизною, яку тут же, біля криниці, прали жінки та дівчата.

Часто дівчинкою пасла гусей біля річки. Але найбільше їй хотілося прати біля криниці. Бувало, що складала в ночовки кожного дня ту саму білизну, і, взявши шматочок мила, бігла до криниці. Про своє дитинство є спомин у одному з віршів:

 

 

 

 

 

Криниця мого дитинства

 

У пам'яті дитинство - недалеке -
Усе буяло. Дубівка жила,
Пили з криниці люди і лелеки,
Весь край тримала сила джерела.

Купалися дорослі і малеча,
Не кожен цю ріку перепливав,
І тільки тихий солов'їний вечір
Усіх додому з річки заганяв.

В'юнів ловили і білизну прали,

Сушили все на вигоні тоді,

А ввечері, на луках, так співали,

Що аж здіймались хвилі на воді.

 

Тепер цього нема, усе сумує,
Криниця Мамаєва дожива,
Яке ж майбутнє дітям побудує
Оця цивілізація нова?

Болить душа за ці криниці дуже,
За річку, що з дитинства ще біжить.
Хто до землі цієї не байдужий,
Відроджуйте її і бережіть!

 

Росла Надія розумною і допитливою дівчиною. Дуже хотілося ходити до школи, та літа ще були малі. Бувало, що склавши у торбинку якісь книжки, тікала від бабусі до школи. Тоді бабуся Марія Євдокимівна просила хлопців-школярів, щоб повернули онуку додому. Доганяли дівчинку далеко за шляхом. А скільки було гірких сліз!

Та ось уже настав час і Надійці йти до школи. А школа для неї - це радість! Вчилася із захопленням, бо в кожному класі була відмінницею. Багато читала книжок, любила декламувати вірші. Пристрастилася до поезії в старших класах школи.

У цьому величезна заслуга класного керівника, Головко Марії Гнатівни, яка викладала українську мову та літературу. Вчителька допомогла здібній учениці обрати свій життєвий шлях. Тепер у Надії була одна мрія - вчителювати. По закінченні Новоосинівської восьмирічної школи дівчина поїхала на Донбас. Там у 1971 році вступила до Лисичанського педучилища, що на Луганщині.

Лисиче над Дінцем,

де висне дим заводу...

 

Це рядки Володимира Сосюри. Він там жив і писав. На його поезіях і виховувалася молода дівчина з Куп'яншини. У педучилищі з'явилися перші поетичні спроби Надії. Можливо, вірші Сосюри і надихнули її писати. Здібність дівчини до поетичного слова помітила викладачка української мови та літератури в педучилищі Марія Павлівна Білоусова. Вона прочитала перші поетичні спроби Надії і порадила писати. Ось один із перших віршів дівчини:

 

Поле волошкове

 

Поля влітку сонцем пекучим залиті:

Аж небо від спеки такої пашить!

 І тільки синіють волошки у житі.

Та вітер колоссям сухим шелестить.

Ці квіти, як очі безмежного поля,

Що дивляться прямо в небесні світи.
Окраса землі, і на те божа воля:

 Житам колоситись, волошкам цвісти.

 

Проллється на землю ще бажана злива,

Напоє водою, поверне життя.
Волошкове поле всміхнеться щасливо
Неначе до сонця маленьке дитя.

 

По закінченні Лисичанського педучилища Надії пропонували залишитися працювати на Донбасі і продовжити навчання в Ворошиловградському педагогічному інституті (нині Луганський). Та їй хотілося на Куп'янщину. Так вона про це писала:

А серце кликало додому,
На рідні кручі Оскола.

Не зрозуміть того нікому,
Що я інакше не могла!

 

І ось вона вже на рідній Куп'янщині. У 1975 році почала вчителювати в загальноосвітній школі № 11, що на Ківшарівці. Вчителювала і писала вірші, бо для неї це було необхідним, як хліб насущний.  Більшість віршів на шкільну тематику:

Відшуміли жнива, заховалось за обрієм літо.

Та осіннього смутку немає у наших очах.

Бо біжать знов до школи усміхнені, збуджені діти.

Поспішають топтати віками протоптаний шлях.

І це, мабуть, до них посміхається вікнами школа.

Це на них тут чекають у класах свої вчителі.

Хай мандрівка до знань не забудеться дітям ніколи,

В цьому вічність і радість людського життя на землі.

 

І ось нова в її житті сторінка. У 1976 році Надія Володимирівна вступає до Харківського державного педагогічного інституту ім. Г.С. Сковороди. Її освіта продовжується, але вже в обласному центрі. Навчання і педагогічна діяльність не відволікають молоду вчительку від поетичного слова. Збагачується її життєвий досвід, приходить авторитет хорошого вчителя, з'являються перші нагороди за сумлінну працю. Разом з усім цим душу переповнює бажання писати.

Відвідуючи в педінституті Сковородинівські читання, серйозно захопилася Надія Володимирівна творчістю народного філософа, глибокого мислителя, оригінального поета Г.С.Сковороди. Пишалася тим, що Сковорода певний період свого життя провів на Куп'янщині, що саме цей край став улюбленим місцем його перебування.

І саме у листопаді, напередодні дня народження поета, Надія Володимирівна пише вірш

Пам'яті Г.С. Сковороди

Шепоче ліс, шумить дзвінка вода:

"На Куп'янщині жив Сковорода".

Філософ, мандрівник, поет і вчений,

Для нього ця земля була священна.

 

Він син народу, геній і бідняк,

До слова поетичного мастак.

Любив життя, дітей; вчителював.

Скрізь, де не був, він мислив і писав.

 

Після мандрівки довгої - зупинка

На Куп'янській землі - село Гусинка.

Життя на пасіці, місцевість лісова,

Душа філософа в краях цих ожива.

 

В селянському вбранні велика ця людина

Не мав домівки він, одна лише торбина.

Всю Слобожанщину пройшов, здолав думками,

І спадщина його назавжди  з нами.

 

Веселий і бадьорий, вмів співати,

Музичив, однодумців мав багато,

Був пристрасним до книг, картин, природи,

Жив і творив для світу, для народу.

 

Яскрава у його житті сторінка -

Це села Моначинівка й Гусинка,

Де не ходіть, сюди ведуть сліди.

Тут вічно з нами дух Сковороди!

 

Похований не там, де вітер свище,

Могила у саду - оце і кладовище.

Весна над ним шепоче молода,

Свята земля, де спить Сковорода.

 

Закінчила Надія Володимирівна педінститут у 1981 році. В цей час вчителям пропонували садово-городні ділянки. І тоді Надії Володимирівні довелося вирішувати, в якій саме місцевості брати таку ділянку. Рішення прийшло одразу - Канцедалівка. Тільки тут, на Осколянських кручах, серед величного дубового лісу, можна побудувати оселю, де б відпочивала душа і приходила муза. Полюбляв цю місцевість український письменник - сатирик Остап Вишня. Кращих місць для відпочинку та полювання він не знав.

Багато віршованих творів написано Надією Володимирівною саме тут, на берегах старого Оскола. Кожного року під час літньої відпустки вона відпочиває і пише серед мальовничої природи.

Один із віршів присвячений перебуванню Остапа Вишні на Куп'янщині:

 

Моя землиця

 

Очеретами заросло Оскілля,

Де не поглянь, куди не зазирни,

Між ряскою зблисне латаття біле,

Як подарунок матінки-весни.

 

Корінням п'є воно солодку воду:

Неначе спраглий впав до джерела.

Вдивляюся в землі своєї вроду,

Завжди вона красунею була!

 

Багато написав про неї Вишня,

Любив оскільські тихі вечори,

Як розлягаються тумани пишні,

їх видно із Пристінської гори.

 

Знов чути десь у жаб'ячому світі,

Як тихо кряка качечка-чирок.

Над вогнищем сидять мисливці сиві,

З них не один сьогодні тут намок.

 

Оце і є мій край, моя землиця,

До болю рідна, щедра і свята.

І їдуть відпочити із столиці

На Куп'янські зелені болота.

 

Напишуть не одну хорошу пісню

На берегах старого Оскола.

Такою, як писав великий Вишня,

Земля ця є, ще буде, і була.

 

Поступово Канцедалівка заростала садами. Цвіли весною молоді вишні, радували дачників духмяним білим цвітом, а влітку - солодкими ягодами. Весною пробуджується земля до життя, пробуджується людина.

На садово-городній ділянці Семененків від вишневого цвіту все забіліло. З під пера Надії Володимирівни з'являється новий вірш.

Вірші-роздуми займають у творчості Надії Семененко особливе місце. Це цілий окремий цикл. Коли вже прожита половина життя, людина ніби зупиняється, щоб проаналізувати минуле і побудувати якісь плани на майбутнє. Осінь - це особлива пора року для Надії Володимирівни. З нею вона асоціює підсумок прожитого. Ось один із таких віршів:

 

Я ніколи не пишу про осінь

Я ніколи не пишу про осінь,

Бо за нею зразу йде зима.

Моросять дощі, холодні, косі.

Смуток моє серце обійма.

 

Я ніколи не пишу про осінь,

Хоч вона чарує і п'янить.

У дитинства завжди ноги босі,

А у осені коротка мить.

 

Я ніколи не пишу про осінь,

Бо вона, як підсумок життя.

Те, чим жив і піклувався досі,

Збігло і немає вороття.

 

Я ніколи не пишу про осінь:

Все навколо сохне і дріма.

Зупинити це ніхто невзмозі -

Вічного в цьому житті нема.

 

Я завжди пишу про юні весни,

В осені, на жаль, усе не так.

Птахи й ті летять у світ небесний –

Слід прощання світиться в очах.

 

Залишається прийняти все, як треба.

Сивина в волоссі розцвіла.

Я звертаю погляд свій до неба.

Щоб ця осінь довго ще була.

 

Старість у житті людини неминуча. Вона підкрадається зненацька. Доля людей похилого віку хвилює Надію Володимирівну. Можливо, тому, що батьки уже теж старі і боляче дивитися на страждання і хвороби.

Із цього приводу написаний ще один вірш:

 

Стара верба

Стоїть стара верба і тихо плаче.
Збігає сік по репнутих гілках.
Здається, що ніхто цього не бачить:
Ні сліз, ні смутку у її очах.

 

А поруч розрослися пишні лози.

Хоч їх ніхто навмисне не садив.

Стоїть верба, чека свого морозу.

Щоб швидше віку їй укоротив.

 

Давно вона живе на цьому світі.
П'є пахощі весняної землі,

Листочки всі дощами перемиті.

Коріння покрутили мозолі.

Громи бродили в сивім верховітті,
Ламала буря, бив шалений град.
Стоїть верба, чека тієї миті,

Що не вертає молодість назад.

 

Змінюються пори року, події і люди. Та незмінною залишається поетична душа цієї жінки. З роками приходить нова хвиля натхнення і творчості, з'являється ще більше бажання писати. В житті Надії Володимирівни поезія і праця - дві величезні гілки життєвого дерева, що дають їй силу жити і творити заради майбутнього.

Просто зима

Йде лапатий сніжок,
Замітає стежки у минуле,
І дороги у юність не видно.
Її вже нема.

Тільки пам'ять моя
Ще нічого того не забула,
Хоч у коси вплітається
Сива і рання зима.

 

Все, немов уві сні,

 Промайнуло і сліду немає.

Десь далеко в душі

Прохолода усе обійма.

 

 І на долі людській

Тільки весен одних не буває.

На життєвім шляху

Нас, як завжди, чекає зима.

 

Розігрався сніжок.

Мабуть, на ніч добряче завіє.

Свою вдачу і спритність

Покаже чарівна зима.

 

І залишить мені

Ще солодку та добру надію…

А минуле, як пісня,

Було і його вже нема.

 

Мене завжди вражає те, як Надія Володимирівна відверто пише, розкриваючи своє серце навстіж, не приховуючи радості й щастя, печалі й туги про рідний край. Любов до матері, доньки, до рідних берегів, між якими з віків у віки тече річка нашої нації, до національних святинь, поетеса натхненно і піднесено переливає в поетичні рядки, даруючи читачам свій незгасний промінь Віри, Надії, Любові.

Надія Володимирівна делікатно торкається національної ідеї. Україна в її словах і вчинках - не галаслива і не балакуча, а якась замислена, по-селянськи мудра, чутлива до всякої краси, з поглядом у майбутнє; і тільки тоді, коли є потреба самозахисту чи утвердження справедливості, вона стає пристрасною і непоступливою.

Людина, яка з юності несла українську ідею в серці, не буде прилюдно щоденно освідчуватися в любові до України - від того мало користі рідному краю.

Уроки, уроки...

Літа уже немолоді, і хочеться Надії Володимирівні встигнути зробити ще багато хорошого в цьому житті. Основне її покликання - вчити дітей. Людина вона творча, весь час у пошуках нових методів і прийомів навчання.

 

Моя душа ніколи не збідніє,

Ніколи не зістариться вона,

У ній любов незгасно пламеніє,

Мого життя одвічна дивина.

 

Таким чином, матеріали, які прозвучали, дають підстави зробити висновок: літературна спадщина та життєвий шлях Н.В.Семененко дійсно мають цінність для прийдешніх поколінь і заслуговують на людську пам'ять та шану, як зразок, наповненого духовністю та красою, людського життя.

Я хочу, щоб ім'я нашої талановитої землячки знали не лише на Куп'янщині, на батьківщині письменниці, але і за її межами.